Літературне читання 24, 25.03.2020
Тема: Василь Сухомлинський "Казки школи під відкритим небом"
Читаємо казки Василя Сухомлинського
БДЖІЛКА І ГАРБУЗОВА КВІТКА
Полетіла бджілка в поле за медом далеко-далеко. А сонечко вже сідає. Знайшла Бджілка велике гарбузове поле. У гарбуза квіти великі, пелюстки жовті, яскраві, як сонце.
Літала Бджілка від однієї квітки до іншої, збирала мед. Підвела голову, подивилась навколо і закричала по-бджолиному від страху: сонечко зайшло, в небі зірочки мерехтять, в полі цвіркун співає.
- Що ж мені тепер робити? – думає Бджілка.
- Сідай до мене на пелюстки, – говорить їй гарбузова квітка, – переночуєш, а ранком полетиш додому.
Сіла Бджілка на солодкі тичинки, закрила її квітка своїми пелюстками.
Спить Гарбузова квітка, спить Бджілка, спить поле. Увесь світ спить. Тільки зірочки в небі мерехтять.
Ось і сонечко з'явилось з-за лісу. Гарбузова квітка відкрила пелюстки. Прокинулась Бджілка. Час додому летіти.
Але в маленькому бджолиному серці щось затремтіло – сумне і тепле. Щось утримувало бджілку біля квітки.
Вклонилася низенько Гарбузовій квітці і сказала: «Спасибі тобі, Квітко, за гостинність».
Квітка зітхнула: їй ніяк не хотілося розлучатися з Бджілкою.
Але сонечко вже піднялося над землею, співав жайворонок в небі, літали метелики – почався день. Бджілка покружляла над Гарбузовою квіткою і полетіла додому, понесла мед діткам.
Літала Бджілка від однієї квітки до іншої, збирала мед. Підвела голову, подивилась навколо і закричала по-бджолиному від страху: сонечко зайшло, в небі зірочки мерехтять, в полі цвіркун співає.
- Що ж мені тепер робити? – думає Бджілка.
- Сідай до мене на пелюстки, – говорить їй гарбузова квітка, – переночуєш, а ранком полетиш додому.
Сіла Бджілка на солодкі тичинки, закрила її квітка своїми пелюстками.
Спить Гарбузова квітка, спить Бджілка, спить поле. Увесь світ спить. Тільки зірочки в небі мерехтять.
Ось і сонечко з'явилось з-за лісу. Гарбузова квітка відкрила пелюстки. Прокинулась Бджілка. Час додому летіти.
Але в маленькому бджолиному серці щось затремтіло – сумне і тепле. Щось утримувало бджілку біля квітки.
Вклонилася низенько Гарбузовій квітці і сказала: «Спасибі тобі, Квітко, за гостинність».
Квітка зітхнула: їй ніяк не хотілося розлучатися з Бджілкою.
Але сонечко вже піднялося над землею, співав жайворонок в небі, літали метелики – почався день. Бджілка покружляла над Гарбузовою квіткою і полетіла додому, понесла мед діткам.
* * *
БОЯЗКИЙ ЛЬОНЯ
Навчається в нас у третьому класі хлопчик Льоня. Такий несміливий та боязкий, що навіть мама, коли проводила в школу, йому сказала:
— Як будеш такий боязкий, тебе й кури заклюють.
Льоня зашарівся, як почув ці слова. Вони нагадали йому подію, що сталася взимку.
Ішов Льоня в школу. На сусідських воротях стоїть великий півень. Льоня обходить його, а півень за Льонею біжить, голову піднімає, ось-ось на хлопчика стрибнути збирається.
Льоня втік од того півня, а діти побачили і з того часу й насміхаються з нього.
Коли це весною до нас у клас прибула нова учениця — синьоока, білокоса дівчинка — Оля. Посадили Олю поруч із Льонею. Вона й питає:
— Ти купатися любиш?
Льоня відповів щось нерозбірливе.
— А стрибати у воду вмієш?..
Льоня зашарівся й мовчить.
Настало літо. Були останні дні навчання. Якось після уроків Оля й каже:
— Хлопці й дівчата, ходімо купатися.
Пішли усім класом. Повела нас Оля до великої кручі й каже:
— Хто сміливий — стрибайте за мною!
І плигнула з кручі, а круча висока — метрів п’ять.
Випливла Оля, лягла на пісок. Одне за одним стали стрибати й інші. А Льоня сидить блідий, мовчазний. І дивиться на Олю.
Відважився. Нарешті. Розігнався, заплющив очі, стрибнув.
Виплив — радіє, сяє. Питає Олю:
— І завтра підемо купатись?
— Як будеш такий боязкий, тебе й кури заклюють.
Льоня зашарівся, як почув ці слова. Вони нагадали йому подію, що сталася взимку.
Ішов Льоня в школу. На сусідських воротях стоїть великий півень. Льоня обходить його, а півень за Льонею біжить, голову піднімає, ось-ось на хлопчика стрибнути збирається.
Льоня втік од того півня, а діти побачили і з того часу й насміхаються з нього.
Коли це весною до нас у клас прибула нова учениця — синьоока, білокоса дівчинка — Оля. Посадили Олю поруч із Льонею. Вона й питає:
— Ти купатися любиш?
Льоня відповів щось нерозбірливе.
— А стрибати у воду вмієш?..
Льоня зашарівся й мовчить.
Настало літо. Були останні дні навчання. Якось після уроків Оля й каже:
— Хлопці й дівчата, ходімо купатися.
Пішли усім класом. Повела нас Оля до великої кручі й каже:
— Хто сміливий — стрибайте за мною!
І плигнула з кручі, а круча висока — метрів п’ять.
Випливла Оля, лягла на пісок. Одне за одним стали стрибати й інші. А Льоня сидить блідий, мовчазний. І дивиться на Олю.
Відважився. Нарешті. Розігнався, заплющив очі, стрибнув.
Виплив — радіє, сяє. Питає Олю:
— І завтра підемо купатись?
* * *
БРУДНЕ СЛОВО
Мишко зайшов до вбиральні. Побачив долі вуглинку, підняв і написав на стіні брудне слово.
— Отже, писати вже навчився? — почув він раптом докірливий голос і злякано обернувся.
Перед ним стояв учитель Микола Васильович.
— Ну, що ж, прочитай, що ти написав.
Мишко мовчить. Він написав таке брудне слово, що в нього навіть язик не повертався вимовити його. Мовчав і Микола Васильович. Потім і питає:
— А хто працює в нашій школі за прибиральницю, ти знаєш?
— Тьотя Марія... — шепоче Мишко.
— То що ж, ходімо до тьоті Марії, попросимо, щоб забілила твою грамоту...
У Мишка й руки похололи. Йому стало соромно.
— Не треба йти до тьоті Марії, — просить крізь сльози. І мерщій білим рукавом сорочки стирає брудне слово. Але чорний слід на стіні залишився.
— Я принесу глину й щітку, — знову просить Мишко. — Пробачте, простіть...
— Ні, я не можу пробачити, — суворо сказав Микола Васильович. — Цим брудним словом ти образив матір. Образив тьотю Марію. Образив усіх жінок. То ж проси пробачення в матері.
— Ой, я не можу... Мені соромно...
— Як соромно просити сьогодні пробачення — попроси через рік, два, хай навіть через десять років, але ти не посмієш сказати дівчині святе «люблю», поки вона не простить тобі...
Мишко плакав.
Ішли роки. Мишко став юнаком. Він не міг забути, що скоїв у роки отроцтва — у своєму серці носив тяжку провину, мов камінь.
У роки юності Мишко покохав дівчину... Олеся дивувалася: чого Мишко такий мовчазний і сумний?
Якось Мишко й каже Олесі:
— Прости мені, що я образив тебе...
І розповів усе.
Олеся здивувалася:
— І ти не забув про те? Стільки років минуло...
— Не міг більше носити у собі цю провину. Я судив себе всі ці роки. А тепер ти... або осуди мене, або прости...
— Прощаю, — тихо сказала Олеся. — Щоб і діти наші цього не робили...
— Отже, писати вже навчився? — почув він раптом докірливий голос і злякано обернувся.
Перед ним стояв учитель Микола Васильович.
— Ну, що ж, прочитай, що ти написав.
Мишко мовчить. Він написав таке брудне слово, що в нього навіть язик не повертався вимовити його. Мовчав і Микола Васильович. Потім і питає:
— А хто працює в нашій школі за прибиральницю, ти знаєш?
— Тьотя Марія... — шепоче Мишко.
— То що ж, ходімо до тьоті Марії, попросимо, щоб забілила твою грамоту...
У Мишка й руки похололи. Йому стало соромно.
— Не треба йти до тьоті Марії, — просить крізь сльози. І мерщій білим рукавом сорочки стирає брудне слово. Але чорний слід на стіні залишився.
— Я принесу глину й щітку, — знову просить Мишко. — Пробачте, простіть...
— Ні, я не можу пробачити, — суворо сказав Микола Васильович. — Цим брудним словом ти образив матір. Образив тьотю Марію. Образив усіх жінок. То ж проси пробачення в матері.
— Ой, я не можу... Мені соромно...
— Як соромно просити сьогодні пробачення — попроси через рік, два, хай навіть через десять років, але ти не посмієш сказати дівчині святе «люблю», поки вона не простить тобі...
Мишко плакав.
Ішли роки. Мишко став юнаком. Він не міг забути, що скоїв у роки отроцтва — у своєму серці носив тяжку провину, мов камінь.
У роки юності Мишко покохав дівчину... Олеся дивувалася: чого Мишко такий мовчазний і сумний?
Якось Мишко й каже Олесі:
— Прости мені, що я образив тебе...
І розповів усе.
Олеся здивувалася:
— І ти не забув про те? Стільки років минуло...
— Не міг більше носити у собі цю провину. Я судив себе всі ці роки. А тепер ти... або осуди мене, або прости...
— Прощаю, — тихо сказала Олеся. — Щоб і діти наші цього не робили...
Немає коментарів:
Дописати коментар